Останні бої 87-ї стрілецької. 21 серпня – 19 вересня 1941 року. - Історія бойового шляху 87-ї сд (1-го формування) - 87-ма стрілецька. У боях і походах - Каталог статей - Персональный сайт Сергея Яровенко
Неділя
04.12.2016
13:09
Форма входу
Категорії розділу
Історія бойового шляху 87-ї сд (1-го формування) [11]
Розповідь про бойовий шлях 87-ї стрілецької дивізії з моменту формування до вересня 1941 року
Персоналії 87-ї сд [7]
Публікації про 87-му сд та її бійців в засобах масової інформації.
Бойові дії 87-ї стрілецької дивізії в спогадах ветеранів [41]
Спогади ветеранів 87-ї сд, зібрані сином командира 16-го сп 87-ї сд Борисом Петровичем Филимоновим та із фондів музеїв Луцька, Володимира-Волинського, Устилуга
Від курсанта до комбата. "Лейтенантська" проза Миколи Івановича Куцаєва. [8]
Розповідь про курсантські роки та перші місяці боїв 1941 року колишнього командира 6-ї стрілецької роти 283-го сп 87-їсд М.І.Куцаєва, надані його сином М.М.Куцаєвим, м.Ростов-на-Дону.
Пошук
Наше опитування
Чи готувався СРСР до нападу на Німеччину у 1941 р.

Всього відповідей: 352
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Бої місцевого значення

Каталог статей

Головна » Статті » 87-ма стрілецька. У боях і походах » Історія бойового шляху 87-ї сд (1-го формування)

Останні бої 87-ї стрілецької. 21 серпня – 19 вересня 1941 року.

З початком відведення військ 5-ї армії за Дніпро комкор-27 для протидії противника і можливого охоплення правого флангу на рубежі Ворошилівка - Шпикалинці виділив 96-й стрілецький полк 87-ї стрілецької дивізії. Про загрозу прориву німців в значно ослаблений стик між 5-ю армією і 27-м СК генерал-майор П.Д.Артеменко також доповів до штабу Південно-Західного фронту.

Відповідно до бойового розпорядження штабу ПЗФ від 21.08.41 №00242 з 24:00 21 серпня 1941 року 27-й стрілецький корпус ( а в його складі і 87-ма сд) був переданий у підпорядкування 37-й армії (Командувач – генерал-лейтенант Андрій Андрійович Власов, Член Військової ради бригадний комісар Іван Васильович Лутай, начальник штабу – генерал-майор Костянтин Леонідович Добросєдов). 

Командувач військами 37-ї армії генерал-лейтенант Андрій Андрійович Власов

Начальник штабу 37-ї армії генерал-майор К.Л.Добросєдов

Бойовим розпорядженням 27-го стрілецького корпусу генерал-майора П.Л.Артеменка від 20.08.41 №46 для 87-ї сд була виділена смуга з кордонами: праворуч - Копті (викл.), Окуніново (викл.), Дитятки, Вишневичі (викл.); ліворуч – Остер (викл.), Сухолуччя, Варівка, Рудня Тальська (викл.), Мирча. Для відходу і забезпечення виділялись шляхи Пісківка, Пож.Башта, Ближча, Колінці, Шпилі, Шпилівська Рудня, Дубняки, Вахівка, Рихта, Богдани, Горнастайпіль, Страхолісся, Окуніново, Осте, Козелець. Переправу через Дніпро частини дивізії як і частини корпусного підпорядкування повинні були здійснити через міст в районі с. Окуніново.

Вночі 22 серпня 87-ма сд, як і інші війська корпусу (крім 28-ї гсд) розпочали марш на схід. 25 серпня дивізія через Іванків, Богдани мала вийти на східний берег Дніпра і зайняти оборону в районі Старий Глибів, Свароме.

22 серпня німці виявили відхід 5-й армії, а також те, що 27-й корпус продовжував залишатися на місці, у зв'язку з чим правий фланг цього корпусу оголився. У цей розрив між суміжними флангами 5-й армії і 27-го стрілецького корпусу були кинуті 111-та піхотна та  11-та танкова дивізії. 11-та тд генерала Гюнтера Ангерна обійшла відкритий фланг корпусу і стала стрімко розвивати наступ по дорозі, що йде вздовж річки Тетерів до Дніпра.

Виділений командиром корпусу генерал-майором Артеменком із корпусного резерву 713-й стрілецький полк 171-ї стрілецької дивізії з одним артдивізіоном був зім'ятий танками 11-ї танкової дивізії.

Німецькі танки, які продовжили рух на північний схід через деякий час були зустрінуті вогнем артбатареї 2-го дивізіону 357-го артполку в районі Іванково. Після короткотривалого бою батарея була фактично знищена і до вечора 22 серпня передовий загін 11-ї танкової дивізії вийшла до мосту через річку Тетерів у Богдан.

Для того щоб зупинити подальше просування танків гітлерівців були кинуті рота 96-го стрілецький полку 87-ї сд, посилена групою прикордонників під командуванням лейтенанта Сергія Угляренка. Невеликий загін зумів стримати наступ ворога до ранку 23 серпня.

На світанку 23 серпня противник зі свіжими силами знову атакував героїв. Загін майже весь поліг у бою під Богданом.

11-та танкова дивізія німців продовжила наступ і до 11:00 зім’яла мало чисельні підрозділи з 4-ї дивізії НКВС полковника Ф.М.Мажиріна, що оборонялись в цьому районі, захопила Горностайпіль, а в другій половині дня 23 серпня вийшла до переправи через Дніпро в районі  Окуніново.

 

Міст через Дніпро в районі с.Окуніново

До мосту с. Окуніново ( в документах і мемуарах носить різні назви: німецьких – Горностайпільський; радянських – Окунінівський, Печкинський) по обіді 23 серпня вийшов також передовий загін 111-ї піхотної дивізії генерала Отто Штампфа.

Командир 111-ї піхотної дивізії генерал-майор Отто Штампф

Біля 18:00 піхотинці 6-ї роти (командир - обер-лейтенант Зонненбергер) 110-го механізованого полку (Schützen-Regiment 110) 11-ї танкової дивізії  за підтримки «штурмешютце» зі складу 191-го дивізіону штурмових гармат під командуванням Гюнтера Гофмана-Шенборна (Hoffmann-Schoenborn) захопили міст і створили невеликий плацдарм. Слідом за цими підрозділами на створений плацдарм увійшов передовий загін від 111-ї піхотної дивізії. (У різних спогадах сили німців, які захопили міст оцінюються значно завищені – до 50 танків і бронемашин)

Stug III зі складу 191-го дивізіону штурмових гармат, літо 1941 р.

Лого 191-го дивізіону штурмових гармат

За 120 кілометровий рейд і відмінні дії при захопленні мосту командир 191-го дивізіону майор Гюнтер Гофман-Шенборн був удостоєний дубових листків до Лицарського хреста, отриманого ним за кампанію на Балканах.

Гюнтер Гофман-Шенборн, на кінець війни генерал-майор, командир 5-ї танкової дивізії

командир 110-го мотополку 11-ї тд полковник Хельвег Лютц (Helwig Luz)

Міст під селом Окуніново оборонявся охоронявся ротою 56-го полку НКВС . При цьому чисельність цього підрозділу складала всього 23 бійця. Для прикриття моста з повітря були виділені 155 і 232 озад із загальною кількістю 18 гармат калібру 76-мм, але в ніч напередодні прориву ворожих танків до мосту один зенітний артдивізіон був перекинутий розпорядженням командувача 37-ю армією на іншу ділянку, а у тому, що залишився не було бронебійних снарядів. Підступи до мосту і сам міст були заміновані і підготовлені до вибуху. Інженерне забезпечення переправи здійснювалося саперами 4-го запасного понтонного батальйону та 239-го окремого саперного батальйону загальною чисельністю 90 осіб. На правому березі на видаленні 200-300 м від моста було побудовано передмостове укріплення, що складалося з стрілецьких окопів і кулеметних гнізд. Для посилення охорони моста був висланий батальйон 16-го стрілецького полку 87-ї стрілецької дивізії, проте до прориву німців позиції біля мосту встиг зайняти лише малочислений передовий загін під командуванням заступника командира полку майора Валентина Григоровича Володарського.

 Коли біля мосту з’явились німецькі танки, командир саперів намагався зв’язатись зі штабом фронту, однак із-за відсутності зв’язку команди на підрив отримати не встиг. Про це згадував у своїх мемуарах маршал І.Х.Баграмян:

«… Посланный туда начальник штаба ПВО фронта майор В. А. Пеньковский вернулся мрачный и словно постаревший. Вот что он рассказал.

Мост охранялся двумя зенитными артиллерийскими дивизионами и небольшим подразделением из 4-й дивизии НКВД Ф. М. Мажирина. В ночь накануне прорыва немецких танков командующий 37-й армией почему-то снял и перебросил на другой участок один из артдивизионов. На обоих берегах реки возле моста силами местных жителей были подготовлены прочные оборонительные сооружения: несколько дзотов, соединенных ходами сообщения, стрелковые окопы. Но они пустовали: подразделения, которые должны были занять их, не прибыли. Не было здесь и ни одного противотанкового орудия.

Беспечность дошла до того, что, когда к вечеру 23 августа у моста показались вражеские танки, зенитчики открыли по ним огонь... шрапнелью. Оказывается, командир дивизиона не позаботился даже о том, чтобы на батареях имелись снаряды, пригодные для стрельбы по таким целям. Танки, которым шрапнель не принесла никакого вреда, раздавили батареи на правом берегу и понеслись на мост. Навстречу им бросилась горстка артиллеристов из взвода управления. Бутылками с горючей жидкостью они подожгли две машины и погибли под гусеницами остальных.

По досадно сложившимся обстоятельствам мост не удалось взорвать, хотя к взрыву все было заблаговременно подготовлено. Командир саперного подразделения имел прямую телефонную и телеграфную связь со штабом фронта. Когда показались фашистские танки, он вызвал меня по телефону и только начал докладывать, линия прервалась. Тут же удалось связаться с ним по аппарату Морзе. Но и на этот раз телеграфист не успел отстукать распоряжение на взрыв — линия внезапно вышла из строя. Мост так и не был взорван....».

Загиблі червоноармійці

Фото з альбому солдата 11-ї танкової дивізії Вермахту, http://www.11thpanzer.com/

Згодом заступника командира 16-го сп 87-ї сд майора В.Г.Володарського, який загинув в оточенні у вересні 1941 року, командування ПЗФ «призначило» цапом-відбувайлом, хоча як бачимо його ім’я не згадується у спогадах маршала Баграмяна.

«…Оборонявший мост у Окуниново отряд 16-го стрелкового полка под командованием майора Володаского не отразил наступление противника и, оставив мост навзорванным, отошел в Северином направлении…», - зазначалось в Донесенні штабу ПЗФ Головкому Південно-Західного напрямку і начальнику ГШ РСЧА від 24.08.41.

Парторг 11-го окремого саперного батальйону Іван Єфремович Альошкін

(пропав безвісти у вересні 1941 р.)

Для знищення моста 24 серпня були кинуті кораблі Дніпровського загону Пінської річкової флотилії (монітор «Смоленськ», 3 канонерські човни, зокрема «Кремль» і «Трудовий») та два ІЛи лейтенанта Сергія Колибін на та молодшого лейтенанта Василя Олійника. І хоча нальотом радянських літаків були зруйновані дві ферми моста, а вогнем з канонерських човнів міст був підпалений, німці все ж встигли перекинути на лівий берег Дніпра частину сил 111-ї піхотної і танки 11-ї танкової дивізій і захопити у цьому районі плацдарм.

Щоправда і німці зазнали відчутних втрат. В бою за Окунінівський плацдарм важке поранення отримав командир 11-ї танкової дивізії генерал-лейтенант Гюнтер Ангерн.

генерал-лейтенант Гюнтер Ангерн

24 серпня командування дивізією прийняв генерал-майор фрайгер Ганс-Карл фон Езебек.

Командир 11-ї танкової дивізії з 24.08.41

генерал Ганс-Карл фон Езебек (Hans-Karl Asmus Werner Freiherr von Esebeck )

Використовуючи свій успіх, німці намагались з ходу захопити переправи на річці Десна в районі Остера, для чого вперед був висланий рухомий загін з мотоциклістів, бронеавтомобілів і легких танків. Однак міст поблизу Остера противнику захопити не вдалося – сапери його встигли підірвати.

Солдати 110 мотополку 11-ї тд в бою

Захоплений гітлерівцями плацдарм був глибиною до 60 км. Під владою німців опинився район Окуніново, Короп, Лутово, Стара Карпилівська Гута і ділянка шосе в межиріччі Дніпра і Десни. Свій плацдарм у Окуніново противник спішно посилював і перекидав туди нові сили, перекиданням підрозділів на човнах і поромах.

Для посилення позицій 111-ї пд через Дніпро був переправлений зведений загін від 98-ї піхотної дивізії, до якого увійшли 3/282 пп, 198-й винищувально-протитанковий дивізіон, декілька штурмових гармат зі складу 543-го дивізіону штурмових гармат та двох взводів 14-ї роти 282-го пп. під загальним командуванням командира 3-го батальйону капітана Хайма. Надвечір 26 серпня на плацдарм був перекинутий 2/282 пп.

У своєму щоденнику начальник німецького Генштабу генерал Гальдер відмітив: «…Наступ 6-ї армії розвивається стрімко. 11-та танкова дивізія оволоділа мостом через Дніпро біля Горностай поля (командир дивізії був поранений у цьому бою) і прорвалась на схід до переправи через Десну біля Остра. Ця переправа руськими була підпалена. Інші мости зруйновані згодом руською авіацією…»

У ніч на 24 серпня штабом ПЗФ були віддані розпорядження військам  22-го мехкорпусу 5-ї армії та 27-го стрілецького корпусу 37-ї армії оточити і знищити сили противника, які займали плацдарм в районі Окуніново, Остер. Водночас німецьке командування спішно перекидало в район плацдарму 98-му, 62-гу і 113-ту піхотні дивізії.

Наказ був наперед мало виконуваний, оскільки війська обох корпусів були мало чисельними і недостатньо озброєними. І все ж насту розпочався.

25 серпня 22-й мехкорпус у складі 228-ї, 124-ї, 131-ї стрілецьких дивізій, 19-ї та 41-ї танкових дивізій перейшов у наступ з фронту Старі Брили, Косачівка, Новокарпилівка, Рудня у напрямку на Окуніново, Стару Карпіловську Гуту і Короп. 25 серпня в наступ з півдня вздовж берегу Дніпра пішла і 87-ма стрілецька дивізія, яка також зуміла просунутись вперед і підійти до південних околиць населеного пункту.

У бою 25 серпня важке поранення живіт отримав командир 283-го стрілецького полку полковник Іван Павлович Порошенко. Пораненого командира з поля бою винесли його ад’ютант лейтенант Григорій Михайлович Грін та помічник командира мінометного взводу 1-го батальйону Михайло Ісакович Перець. Важко пораненого командира відвезли в госпіталь до Києва. За спогадами однополчан 30 серпня він помер від ран, однак і на сьогоднішній день полковник І.П.Порошенко рахується таким, що пропав без вісти.

Грін Г.М.

Перець М.І.

На 18:00 26 серпня частини 87-ї сд з боєм оволоділи селом Окуніново і вийшли на рубіж 1 км від вис.105,1, міст 1 км. На північ від висоти 100,1, безіменна висота в 2 км на схід від н.п. Вовчі Гори і болота Видра. Перед фронтом оборони дивізії знаходились до трьох батальйонів німецької піхоти, 15 - 20 танків, до двох дивізіонів важкої артилерії в районах височин 103,9 та 106,9 і батарея 105мм гармат. Німці також зосереджували підрозділи на західному березі Дніпра на захід від Окунінова і Ошиток. По підрозділам 87-ї сд ворог вів нищівний артилерійський вогонь, дивізія несла значні втрати. Радянське командування вкотре відмічало, що противник в полон не здавався, на полі бою залишались лише вбиті.

Г.Г.Собко, у серпні 1941 року військком 283-го сп

Щоб знищити міст повністю були вислані чотири кораблі Дніпровського загону Пінської флотилії (канонерські човни «Димитров», «Кремль», сторожові човни «Паризька Комуна» і «Ріка»), але вони були знищені артилерією противника ще на дальніх підступах на північ від Окуніновського мосту.

Одночасно німці декілька разів намагались форсувати річку і переправитись на східний берег за допомогою надувних човнів.

З’єднання 27-го ск, у тому числі 87-ма сд отримали завдання від командувача 37-ю армією спільно з частинами 5-ї армії знищити Окунунівське угрупування німців. Також для виконання завдання з очищення від противника плацдарму притягувались 3-й зведений полк, 6-та повітряно-десантна бригада та частина сил 212-ї повітряно-десантної бригади зі складу 3-го повітряно-десантного корпусу, які повинні були знишити сили ворога в районі Воползово, Корпилівка, Короп.

Одна рота від 3-го повітряно-десантного батальйону форсувала Десну і вела бій з противником на східній околиці села Короп. Друга рота форсувала Десну на схід від с.Виползове, проте просунутись далі берега не змогла. В цьому районі також були досить вагомі сили німців: в районі Остер, Короп до батальйону мотопіхоти з бронеавтомобілями; Карпилівка, Лутава – до 105 чол. піхоти і до 20 танків; Воползове – до 400 піхотинців, 4 гармати і мінометна батарея.

Між окунінівським і коропівським угрупуваннями німців був розрив в 10 – 12 кілометрів.

Повністю знищити окунінівське угрупування не вдалось, оскільки частини 5-ї армії, які повинні були закрити кільце оточення з півночі на заданий рубіж не вийшли. В недосягненні поставленої мети по знищені коропівського угрупування командування 37-ї армії поклало вину на командира 3-го повітряно-десантного батальйону, та сусідів – 41-шу тд і виділені сили 5-ї армії, які наступали з півночі.

У результаті трьох денних боїв станом на 28 серпня 111-та піхотна і 11-та танкова дивізії були стиснуті з півночі, північного сходу, сходу та південного сходу в районі села Окуніново. 

Протягом 28 серпня 87-ма стрілецька дивізія вела бої в районі села Окуніново і в лісі на схід від населеного пункту. На кінець дня частини 87-ї сд займали позиції з північно-східної, східної і південної сторін села. Лівофлангові підрозділи дивізії «осідлали» дорогу, яка вела до мосту. 283-й і 96-й стрілецький полки вели запеклі бої поблизу дороги на схід від Окуніново. Біля 17:15 була виявлена переправа піхотної роти, танка і бронеавтомобіля противника через Дніпро на північ від Окунінівського мосту. Скоріше за все це переправлялись підрозділи 15-го танкового полку 11-ї танкової дивізії.

Командир 15-го танкового полку 11-ї танкової дивізії

полковник Густав-Адольф Рібель (Gustav-Adolf Riebel)

Цього ж дня 117-й пп 111-ї пд. і 282-й пп 98-ї пд біля 12:00 ударом на північ відкинули частини 22-го мехкорпусу і ліквідували загрозу повного оточення німецького угрупування під загальним командуванням командира німецької 111-ї піхотної дивізії генерала Отто Штампфа.

Командир 117-го піхотного полку 111-ї піхотної дивізії,

згодом генерал піхоти Отто Херфурт (Otto Herfurth)

Командир 282-го піхотного полку 98-ї піхотної дивізії,

згодом генерал піхоти Мартін Гарайс (Martin Gareis)

Проти частин 87-ї сд тримали оборону 50-й та 70-й піхотні полки 111-ї пд., які несли значні втрати від атак радянської піхоти.

Командир 50-го піхотного полку 111-ї піхотної дивізії,

згодом генерал-лейтенант Курт Рьопке (Kurt Röpke)

Командир 70-го пп 111-ї пд, згодом генерал-майор Луї Троньє (Lois Tronnier)

Надвечір 28 серпня до штабів 37-ї та 5-ї армій надійшла категорична вимога командування ПЗФ про виконання завдання з ліквідації Окунінівського плацдарму. У директиві Військової Ради ПЗФ зокрема зазначалось:

«…Несмотря на большое превосходство наших сил и личные ваши заверения окуниновская группа противника до сих пор не уничтожена, но, по имеющимся данным, даже усиливается переправляющимися через Днепр новыми подразделениями.

Такое положение дальше нетерпимо. Следует понять не только вам, но и дерущимся войскам, что речь идее о восточном береге Днепра, что противник готов пожертвовать любыми силами, лишь бы овладеть этим пунктом и закрепиться на нем для развития дальнейших операций.

Время не терпит. Требую принять самые решительные меры для ликвидации противника до исхода 29.8…»

Проте мова про наступ вже не йшла. Командування фронту, як і командувач 37-ю армією слабо володіли ситуацією щодо співвідношення сил і засобів, то ж замість наступу радянських частин зранку 29 серпня в наступ пішли німці.

Сутужно було на ділянці 87-ї сд. Німецький танковий десант прорвався до КП дивізії. Танки вогнем з гармат і кулеметів, а німецька піхота – з стрілецької зброї крок за кроком, метр за метром прокладали собі шлях. Напереріз ворогу на чолі групи бійців чисельністю 15 – 20 багнетів, озброєних гвинтівками і гранатами кинувся начальник розвід відділення 87-ї сд лейтенант Михайло Казанцев. Вогнем з гвинтівок і річного кулемета десант був відрізаний від танків. В бік німецьких танків полетіли гранати. З гранатою до німецького танка кинувся і Михайло Костянтинович. Офіцер був поранений осколками танкового снаряда в ліву половину обличчя, шиї та ліву руку. Перемагаючи біль, стікаючи кров’ю лейтенант Казанцев таки спромігся пожбурити протитанкову гранату під гусениці броньованого монстра. Завдяки мужності та рішучості офіцера і бійців атака була відбита. Важко пораненого розвідника бійці винесли з поля бою, в подальшому М.К.Казанцев був евакуйований в тиловий госпіталь.

Казанцев Михайло Костянтинович, в червні – вересні 1941 року помічник начальника, начальник 2-го (розвідувального) відділення 87-ї сд

Відсутність єдиного керівництва військами, складний рельєф місцевості, а згодом відступ 28 і 66-го СК  21-ї армії, залишків 3-ї армії і кавгрупи Городовикова Брянського фронту привели до неможливості поставленого завдання. Німці перекинули свіжі сил, розірвали кільце блокади і відкинули радянські дивізії від плацдарму. Це був початок кінця військ Південно-Західного фронту на північ від Києва.

87-ма сд, як і інші з’єднання 37-ї армії відступали в напрямку на Ошитки – Новосілки. Вже у районі села Ошитки після масованого артилерійського нальоту на позиції залишків полків пішли німецькі танки і мотопіхота. До обіду підрозділи тримались із останніх сил, а по обіді німці зуміли обійти 16-й сп з флангів. Лише темрява врятувала дивізію цього дня від повного розгрому.

У боях у районі Ошиток командир дивізії полковник М.І.Васильєв отимав відразу два поранення, але залишився командувати дивізією, як його не намагався вмовити евакуюватись в тил командир 59-го омсб військлікар 3-го рангу М.С.Де’янченко, котрий надава комдиву медичну допомогу. Поранення також отримали начальник штабу дивізії майор Яцина, командир 16-го сп капітан М.А.Чиганов.

Після цих боїв в полках 87-ї сд заледве набиралось до 500 бійців.

96-й сп був відведений в район села Димер і після трьох денних боїв на річці Здвиж разом з іншими частинами 87-ї сд переправився на лівий берег Дніпра.

15 вересня німецькі війська зімкнули кільце навколо 5-ї, 21-ї (на початку вересня 1941 р. була передана ПЗФ зі складу Брянського фронту), 26-ї і 37-ї армій, утворивши тим самим київський котел. До кінця місяця вони знищили радянські частини, що опинилися в оточенні.

З 16 по 20 вересня війска ПЗФ були розчленовані, утворилось 6 значних районів оточення. У двох з них продовжували битись війська 37-ї армії, а в їх числі і залишки 87-ї стрілецької: в 40 – 50 км на південний схід від Києва і в 10-15 км на північний схід від Києва в районі Яготина.

Відповідно до бойового розпорядження штабу ПЗФ і з7-ї армії підрозділи 87-ї сд і 4-ї дивізії НКВС з охорони залізниць полковника Федора Максимовича Мажиріна і 31-го мостового батальйону 25-ї залізничної бригади виходили з Києва останніми, так як були призначені до ар’єргаду 37-ї А.

полковник Федір Максимович Мажирін,

у вересні 1941 року командир 4-ї дивізії НКВС з охорони залізниць  і комендант Києва

У ніч на 18 вересня головні сили армії вирушили в похід. Біля 11:00 19 вересня німці виявили відхід радянських частин з району Києва і стали невпинно атакувати. Підрозділи 87-ї сд вступили у жорстокі ар’єргардні бої. Надвечір поступило розпорядження 87-й і 4-й сд НКВС триматись до настання темряви, а вночі відходити в напрямку на Бориспіль. Вранці 20 вересня підрозділи обох дивізій вийшли до Дарницького лісу. Спроба вийти до Борисполя обернулась невдачею. Німці опередили ар’єргард, який вимушений був прийняти бій в оточенні. До 23 вересня обидві дивізії вийшли в район Рогозова, де на той час вже закріпились німці. Перші атаки успіху не принесли. Надвечір розвідка доповіла про наближення німецької колони зі сторони Переяслава. Командири 87-ї сд і 4-ї сд НКВС прийняли рішення зайняти оборону. Вночі німецька піхота і танки атакували позиції оточених дивізій. Щоб зберегти снаряди і патрони було наказано підпустити німців на близьку відстань. Один за одним запалали декілька танків. Німецький наступ став забуксовувати. Тоді піхотинці 87-ї і енкаведисти 4-ї дивізій кинулись в багнетну атаку, яку очолив військком 4-ї сд П.Коновалов. Німці не витримали стрімкого нічного удару і відступили. Залишки дивізій хлинули в прорив. Німці очікували, що війська дивізій стануть відходити у східному напрямку, однак за пропозицією командира 4-ї дивізії полковника Мажиріна було вирішено йти на захід, в придніпровські плавні, а вже звідти розпочинати прорив на схід. 23 вересня передовий загін під командуванням майора Т.І.Вагіна вийшов до села Старе, де влаштував засідку німецькій колоні, яка йшла зі сторони Переяслава. У результаті бою 1-го батальйону 227-го конвойного полку НКВС німецька колона була розгромлена. Серед інших трофеїв бійцям достався і штандарт німецького полку.

Командир 227-го конвойного полку НКВС майор Тимофій Іванович Вагін

Надвечір залишки ар’єргарду вийшли до плавнів. Тут був здійснений напад на табір для військовополонених, а згодом здійснена переправа на дніпровські острови. 1 жовтня залишки від двох дивізій переправились з островів на лівий берег Дніпра і пішли в останні атаки на німців в районі села Дівички, а 2 жовтня в районі села Єрківці. 3 жовтня залишки колишнього ар’єргарду розбились на 5 груп і пішли на схід.

Деяка частина підрозділів 87-ї сд в двадцятих числах вересня вийшла в район села Борщі. Тут артилеристи підірвали свої гармати і міномети, й було прийняте рішення далі пробивались на схід вже лише із стрілецькою зброєю.

Проте не всім відразу вдалось прорватись до своїх.

Колона 59-го окремого медико-санітарного батальйону із-за сильного обстрілу мосту німецькою артилерією переправитись не змогла. За розпорядженням командира бійці знайшли брід через болота. Були залишені машини, гужовий транспорт. Поранених виносили на руках. Тільки вийшли на сухе місце, як колону медсанбату накрив вогонь німецької артилерії і мінометів. Від ворожих осколків впали на землю поранений в обидві ноги начальник госпіталя, у груди – ведучий хірург. З палаючої вогневої пастки вцілілі вибрались до лісу, який незабаром оточили німці. Більшість потрапила в полон.

Проте радянські війська опирались як могли.

Із командирів і бійців управління, штабу 87-ї стрілецької дивізії і штабних підрозділів за наказом командира 27-го стрілецького корпусу був сформований ударний загін чисельністю до 70 чоловік. Командиром загону був призначений начальник штабу артилерії дивізії майору Наврузов, комісаром – комісар 14-го окремого зенітного дивізіону старший політрук Марк  Григорович Остапчук, начальником штабу – начальник 4-го відділення дивізії капітан Євген Семенович Лейферов. Загін отримав завдання збити німецьку залогу з Баришівського залізничного мосту і утримувати його. 

Є.С.Лейферов,

у червні – вересні 1941 року начальник 4-го відділення штабу 87-ї стрілецької дивізії,

фото 1934 р.

Загін групами по 10 – 15 чоловік з різних сторін декілька разів атакував німців, але безрезультатно – виснажені, із слабким озброєнням бійці і командири нічого не могли вдіяти проти кулеметів і автоматів німців. Вцілілі залишки загону невеликими групами стали пробиратись через тили німців на схід і найбільш щасливим з них це вдалось в листопаді – грудні 1941 року.

Могила Марка Григоровича Остапчука в с. Чайківка Радомишльського району Житомирської області

(командир 481-го сп 320-ї Єнакіївської Червонопрапорної ордена Суворова стрілецькї дивізії підполковник М.Г.Остапчук в бою в районі м. Будоєрш (Угорщина) отримав важке поранення, помер від ран 25.12.44, був похований спочатку в м.Будоєрш. Нагороджений орденами Червоного Прапора, Вітчизняної війни 1-го ступеня (посмертно)

І хоча залишки дивізії ще продовжували битись в оточенні, 19 вересня 1941 року 87-ма стрілецька дивізія 1-го формування була розформована як загибла.

Бойові прапори 87-ї стрілецької дивізії і 16-го стрілецького полку з ворожого оточення в районі м.Гадяч Полтавської області виніс комісар 16-го СП батальйонний комісар Тихін Олександрович Кретинін. Мужній офіцер-політпрацівник після виходу з оточення продовжив воювати з гітлерівцями на посадах військового комісара мотострілецько-кулеметного бтальйону 109-ї танкової бригади (1942 р.),  заступника командира 894-го стрілецького полку 211-ї стрілецької дивізії (1943р.). Був нагороджений орденами Червоної Зірки та Вітчизняної війни 1-го ступеня.

Кретинін Т.О.

На жаль, подальша доля цих прапорів мені не відома. Цілком можливо, що вони були передані 2-му формуванню 87-ї сд під командуванням полковника, а згодом генерал-майора Родимцева, яка за звитягу і мужність особового складу отримала найменування 13-та гвардійська стрілецька…

Мужність і героїзм офіцерів, сержантів і солдат дивізії в боях червня – серпня 1941 року були відзначені. Деяка частина особового складу отримала  бойові нагороди в 1941 – на початку 1942 року, а дехто вже наприкінці війни.

Ордену Леніна удостоїлись:

командир 212-го гап полковник Катасонов Олексій Гаврилович.

Орденами Червоного Прапора були нагороджені:

заступник командира з політчастини – начальник відділу політ пропаганди 87-ї сд полковий комісар Діденко Петро Устинович,

командир 1-го стрілецького батальйону 96-го стрілецького полку Шорін Василь Іванович (представлявся до звання Героя Радянського Союзу),

командир 3-ї батареї 197-го лап капітан Цецерський Альбін Іванович (посмертно, представлявся до звання Героя Радянського Союзу),

командир 2-го дивізіону 212-го гап капітан Ліхута Михайло Іванович,

командир 3-го дивізіону 212-го гап капітан Скворнюк Вікентій Антонович,

командир 8-ї батареї 212-го гап лейтенант Парій Іван Федорович,

командир 9-ї батареї 212-го гап лейтенант Косяк Павло Петрович (посмертно),

командир гармати 8-ї батареї 212-го гап сержант Витчиков Іван Григорович (посмертно),

навідник 7-ї батареї 212-го гап червоноармієць Жирков Борис Якович,

навідник 45мм гармати 2-ї батареї 85-го вптдн червоноармієць Веселов Микола Федорович ( на момент нагородження єфрейтор, командир гармати 197-го гв.ап 13-ї гвсд).

Отримали орден Червоної Зірки:

командир 3-го дивізіону 197-го лап старший лейтенант Войтко Михайло Захарович (на момент нагородження командир дивізіону 197-го квап 13-ї гвсд)

заступник командира дивізіону 212-го гап старший лейтенант Прошкін Микола Олександрович

командир 6-ї батареї 197-го лап старший лейтенант Криклій Іван Ілліч (на момент нагородження командир 1-го дивізіону 197-го гвардійського артилерійського полку 13-ї гвсд)

командир вогневого взводу 8-ї батареї 212-го гап молодший лейтенант Денисенко Павло Михайлович,

молодший автотехнік 3-го дивізіону 212-го гап молодший військтехнік Свинарьов Петро Іванович,

старший розвідник 212-го гап червоноармієць Резун Яків Йосипович.

Серед тих, хто був нагороджений за бої 1941 року значно пізніше були:

Лейтенант М.К.Казанцев – в червні 1945 р. нагороджений орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня (на момент нагородження – капітан, начальник штабу 26-го учбового стрілецького полку 35-ї учбової стрілецької дивізії)

полковник Бордюг А.І. – в лютому 1944 року нагороджений орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня (на момент нагородження – заступник начальника Одеського артилерійського училища);

військфельдшер 3-го сб 96-го сп Решетцов Іван Федорович у 1946 році нагороджений медаллю «За відвагу» (на момент нагородження фельдшер Володимир-Волинської поліклініки, ст..лейтенант м/с запасу).

Дуже мало командирів і бійців вижили і вийшли із оточення. Більша частина тих, хто зустрів війну на кордоні, загинув. Ще частина потрапила у полон і поневірялась спочатку по німецьким, а потім по радянським концтаборам. Але кожен з них має право на пам’ять. Пам’ять про подвиг, пам’ять про життя і смерть.

Через 40 років, 21 червня 1981 року у старовинному Володимирі зібрались ветерани 87-ї стрілецької. Зібрались щоб згадати бойові дороги, пом’янути бойових побратимів, розповісти нащадкам, що таке насправді війна. Ця зустріч стала ключовою. За нею були зустрічі в Малині в 1983 році, Устилузі в 1986, неодноразові – в Києві.

Ветерани 87-ї сд в Устилузі, 9 травня 1986 року.

Блажко М.М., Анічкін А.Д., Зворикін А.Ф., Щебивок Г.А.,

Альошин І.Є, Каргополов М.Г., Лазуренко М.М.

Вже немає в живих жодного з тих, хто зустрів війну на кордоні і воював у складі уславленого з’єднання. Але пам’ять про них живе у синах і дочках, онуках і правнуках, живе в пам’яті людській, на сторінках книг і в кінострічках. То ж нехай так буде завжди!

Категорія: Історія бойового шляху 87-ї сд (1-го формування) | Додав: voenkom (01.08.2014) | Автор: Сергій Яровенко
Переглядів: 383 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 5.0/5
Всього коментарів: 1
0
1  
ОТЛИЧНАЯ СЕРИЯ СТАТЕЙ ПО ИСТОРИИ 87-Й ДИВИЗИИ. СПАСИБО СЕРГЕЙ!

Ім`я *:
Email *:
Код *: